ПОСЛУ́ХА́Ч, у́хача́, ч., розм., рідко.
1. Те саме, що слуха́ч. Послухачі нехай умову пам’ятають і голову мені не морочать. Згода? Як згода, то слухайте (Вовчок, VI, 1956, 273).
2. Той, хто слухає кого-небудь, виконує чиюсь волю. Аби були побрязкачі, то будуть і послухачі (Номис, 1864, № 5431); [Xрапко:] Таких дітей, як ти, й на улиці скільки хочеш бігає. Аби тут було (б’є по кишені), а то знайдуться і помагачі, і послухачі (Мирний, V, 1955, 179); [Павло:] І хіба таки меж нами не буде другого Сагайдачного? [Ігнат:] Ні вже, поминайте його. Не такі козаки стали! Тепер уже таких послухачів нема, щоб доброго слухали (Кост., І, 1967, 149); * Образно. Слава, славне товариство, за все те, що Ви зробили задля рідного кону, що піднесли його високо вгору і порівняли з постановами найкращих робітників і щирих послухачів тієї чарівної богині Мельпомени (Мирний, V, 1955, 388).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 344.