ПОСЛІ́ДНІЙ, я, є, діал., заст. Останній. — Не перший я, та й не послідній, Іду до пекла на поклон (Котл., І, 1952, 121); Присудили за безчестя Із бідного штрапу [штрафу], Продали у неборяги Посліднюю шкапу (Укр. поети-романтики.., 1968, 383); — Ні, сама послідня дівка у нашому селі так би не зробила, як моя дочка, що поважалася за саму першу!.. (Кв.-Осн., II, 1956, 456); — Жук! — кликнув учитель. Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави (Мирний, І, 1954, 328); Тепер обидві разом прозивали себе послідніми словами й тягалися за волосся (Март., Тв., 1954, 316); Серед гостей старшої генерації йдуть поважні розмови на сучасні теми, про останні новинки, а втім, очевидно, найбільше про послідні виступи нового молодого отамана опришків Марусяка (Хотк., II, 1966, 70); // у знач. ім. послі́днє, нього, с. Рештки, залишки від чого-небудь. — Здирають [попи] з мужиків посліднє, та ще накидаються їм на опікунів, ніби вони так за них дбають!.. (Кобр., Вибр., 1954, 58); // у знач. ім. послі́дні, ніх, мн. Найгірші серед інших. [Денис:] Не погребуйте нашим братом і зробіть таку задля нас ласку, щоб вже ми змогли і людям сказати, що ми теж не з послідніх (Кроп., II, 1958, 444).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 339.