ПОСЛІ́ДОК, дку, ч., заст., рідко.
1. перев. у мн. Залишки, рештки чого-небудь. Він, сьому випивши восьмуху, Послідки з кварти виливав (Котл., І, 1952, 69); [Дід Юхим:] А сонечко вже за сніданок! Чи нема у тебе там?.. [Ганна:] Їсти? Учора ж і послідки вишкребла — хіба повилазило? (М. Куліш, П’єси, 1960, 10); // перен., зневажл. Про погану, не гідну поваги людину; покидьок. Не чоловік це, здавалось, не звір, а щось такеє, чому й імення знайти трудно. Хіба послідок людського роду (Коцюб., І, 1955, 453).
2. Наслідок. — Було б дуже добре, — казав далі Демид, — якби все було так, як Гордій каже. Тоді ми могли б спокійно дивитися на те, що буде, спокійно дожидатися тих наслідків, що неодмінно мусять бути (Гр., II, 1963, 25).
Послі́дком несправедли́вості — внаслідок несправедливості; Послі́дком пра́ці — в результаті праці.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 341.