ПОСМИ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., перех. і неперех.
1. Час від часу злегка смикати кого-, що-небудь. Хурчить прядка, сумує мати піснею, посмикуючи однією рукою куделю на гребені (Мушк., Серце.., 1962, 40); Сп’янілий Сафрон сидів біля Созоненка і гарячився, посмикуючи вуса (Стельмах, II, 1962, 374); // чим. Раз у раз робити мимовільні різкі рухи якою-небудь частиною тіла. — От тобі гіркий доказ того, що притаєний ворог ще не перевівся по наших селах, — нервово посмикуючи шиєю, обізвався Дорош (Тют., Вир, 1964, 189).
2. розм. Час від часу потроху смоктати або ковтати що-небудь; посмоктувати. Парубок, років двадцяти п’яти, що охороняв Йоньку, теж нетерпляче позирав у їхній бік, зрідка посмикуючи самокрутку, що диміла в нього поміж пальцями (Тют., Вир, 1964, 438); Хмизонос.. не відставав від товариства і посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи (Загреб., Диво, 1968, 116).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 346.