ПОСОРО́МИТИ, млю, миш; мн. посоро́млять; док., перех., розм. Поставити кого-небудь у незручне, неприємне становище, накли́кати сором на когось; осоромити. [Марися (крізь сльози):] Ну, нехай же… нехай!.. Я… я не… не піду за вчителя… [Данченко:] Спасибі тобі, дочко моя! Не посоромила батька… (Гр., II, 1963, 513); // Негідними, ганебними вчинками применшити добру славу кого-, чого-небудь. Золотаренко перевів подих, додав урочисто: — Не знеславлю зброї нашої козацької, не посоромлю роду нашого (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 318); — Воїни, не посоромимо землі Руської, поляжемо тут [на полі бою] кістьми. Мертві сорому не ймуть (Довж., І, 1958, 294); // перев. у сполуч. із сл. себе. Не виправдати довір’я, надій, сподівань кого-небудь. Від імені комсомольців, що виїздили, виступила якась дівчина. Вона запевнила, що вони не посоромлять себе, виправдають високе довір’я (Гур., Друзі.., 1959, 46).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 353.