ПОСПИТА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех., розм.
1. кого, в кого і без додатка. Те саме, що спита́ти. Надвечір, закінчивши роботу, Тихович поспитав цигана, чи не нанявся б він вартувати вночі виноградник (Коцюб., І, 1955, 210); — Що воно за люди? — поспитала Христя в Кирила, одійшовши з гони від хутора (Мирний, III, 1954, 74); // Попросити дозволу зробити що-небудь. Тут саме підійшов до нас чоловік якийсь у брилі, поспитав старшини і теж сів коло нас (Тесл., Вибр.., 1950, 23).
Поспита́ти доро́гу — запитати, як потрапити куди-небудь, попросити показати дорогу кудись.
2. заст., рідко. Скуштувати. А ви поспитайте борщу: по-моєму наче дуже кислий (Сл. Гр.); // перен. Зазнати. Поспитав вже я і пня, і колоди (Номис, 1864, № 1765); Поспитавши горя, чи не пошанується (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 355.