ПОСТА́РІ́ТИ, а́рі́ю, а́рі́єш, док.
1. Док. до ста́рі́ти. Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка; постарів, захирів, опав (Мирний, І, 1949, 386); На десять років постарів він за ці два місяці (Тулуб, В степу.., 1964, 29); — А що сталось? — не може втримати своєї цікавості Михей. — Постарієте, як усе будете знати, — похитує головою Степка (Зар., На.. світі, 1967, 21); Та як же вона [хата] змінилася, постаріла, похилилась! (Мирний, І, 1954, 89); *У порівн. Не можна було його впізнати — йшов він стомленою ходою, немов постарів за один день (Донч., Дочка, 1950, 205).
2. перен., рідко. Відстати від сучасності; стати невідповідним сучасним вимогам. — Так, по-твоєму, я дурень? — Ні, не дурень ви, тату, а просто постаріли, — сміливо відповів Василь, з посмішкою дивлячись батькові в очі (Довж., І, 1958, 73); // Утратити свіжість, гостроту вияву (перев. про почуття). Постаріє й згине дівоча любов (Ю. Янов., II, 1958, 147).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 369.