ПОСТЕ́ЛЯ, і, ж. Те саме, що по́стіль 1. Мислі в небі, а ноги в постелі (Номис, 1864, № 5806); Скоро так знемоглася [Галочка], що не здужала і з постелі устати… (Кв.-Осн., II, 1956, 358); Хто постелю нам постеле [постелить] У світлиці запашній? (Рильський, І, 1946, 78); Не в хаті стелить синові мати постелю, стелить йому там, де він любить: надворі, на сухому духмяному сіні (Гончар, Тронка, 1963, 19); * Образно. Верхами качався звільна глухий шум, як сумна одностайна мужицька співанка, притулювався до журкоту потоків і стелився на Черемошевій срібній постелі (Черемш., Тв., 1960, 66); Вільної води не сковували перепони, зроблені людьми, і вона розкішно лежала в своїй постелі з м’якого жовтого піску (Рильський, Бабине літо, 1967, 27); // Те, що стелять для спання; білизна, якою застилають ліжко для спання. Чи три, чи чотири скрині превеличенних, усе на колесах, повнісінькі були усякого добра, опріч подушок та постелі, що лежало у коморі, дожидаючи свого часу (Кв.-Осн., II, 1956, 313); Собі взяти постелю мати відмовилася, сказавши, що перебуде й так (Гончар, Дорога.., 1953, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 373.