ПОСТИДА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся і ПОСТИДИ́ТИСЯ, джу́ся, ди́шся, док., розм. Те саме, що посоро́митися. Усе у її на думці ота дівка, що не постидилася з копитаном [капітаном] розговорювати [розмовляти] (Кв.-Осн., II, 1956, 433); [Горпина Корніївна (кидається до Оленки):] Безстиднице! Нема тобі сорому перед матір’ю, перед людьми, перед богом! Ти б постидалася праведного сонця (Н.-Лев., II, 1956, 528); Ой, козаче-небораче, В тебе думка зла неначе. Постидайся, Не чіпайся, З серцем не жартуй… (Вороний, Вибр., 1959, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 374.