ПО́СТРАХ, у, ч., розм.
1. Те саме, що страх. Відси дикі звірі розносили пострах на цілу околицю і на всі полонини (Фр., VI, 1951, 10); Пострах ударив йому в око чорною блискавкою, пронизав усе тіло, обезвладнив на коротку мить ту руку, що тримала в кишені автоматичного пістолета (Загреб., Шепіт, 1966, 375).
На по́страх кому і без додатка — щоб налякати когось; для настрашки. — Ти гадаєш, що я цівку тілько на пострах ношу? Го-го! (Фр., IV, 1950, 26); На пострах іншим судді скарали на горло чотирьох, що приховали гречку та бодню меду (Ле, Наливайко, 1957, 411); Сі́яти по́страх серед кого — викликати страх у кого-небудь, лякати когось. Після розгрому двора Пйотровського і кривавої помсти за дружину та знедолених земляків Лесько ще два роки сіяв пострах серед панів і орендарів (Гжицький, Опришки, 1962, 121).
2. кого, для кого. Про людину або предмет, що викликає страх у кого-небудь. За правду, за волю ми станемо враз, Ланці, ні багнети не пострах для нас! (Пісні та романси.., II, 1956, 214); Став [Довбуш] улюбленцем бідних і пострахом панів, підпанків і їхніх посіпак (Гжицький, Опришки, 1962, 10).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 379.