ПОСТУКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, док. Підсил. до посту́кати. Як стихло трохи, Соня раптом постукотіла олівцем по столу (Головко, І, 1957, 156); Не встигла Тамара доторкнутися пальцями до дверей і злегенька постукотіти, як з кімнати почувся голос (Хижняк, Тамара, 1959, 71); // Піти, поїхати із стукотом, викликаючи стукіт. — Добрий вечір, — відказала [дівчина] приємним співучим голосом і швидко постукотіла каблучками по коридору (Збан., Малин. дзвін, 1958, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 382.