ПОСТУ́ПОК, пку, ч., розм., рідко.
1. Те саме, що учи́нок. Поступки ваші всі не божі; Ви на сутяжників похожі І раді мордовать [мордувати] людей (Котл., І, 1952, 242); Ти боїшся, коли б я «не пожалувала» про свій поступок. Ти коли-небудь чула, щоб я жалувала про яку-небудь послугу, зроблену комусь із товаришів? (Л. Укр., V, 1956, 314); Він почував гидоту свого поступку (Март., Тв., 1954, 121).
2. перев. мн., діал. Поведінка, поводження. Він зрозумів, що се вже в його власній хаті скоїлася змова проти нього, і якось аж надто виразно бачив тепер і відчував надмірну чемність і солодкість у поступках своєї тещі і жінки (Мак., Вибр., 1954, 282).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 386.