ПОСУШИ́ТИ, сушу́, су́шиш, док., перех.
1. Док. до суши́ти. Чи я в полі не травиця була, Чи я в полі не зелена росла? Взяли ж мене покосили І на сіно посушили! (Нар. лірика, 1956, 291).
2. Зробити сухим, висушити все або багато чого-небудь. Ой пішов дід по гриби, Баба по опеньки, Дід свої посушив, Бабини [бабині] сиренькі (Чуб., V, 1874, 1129); — Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою (Н.-Лев., III, 1956, 325).
3. Сушити якийсь час.
◊ Посуши́ти [собі́] го́лову — те саме, що Суши́ти [собі́] го́лову (довго, сильно) (див. суши́ти). — А що вже тій бідній матусі моїй було горя. Все ж з нами та й з нами. Посушила собі голову — і нагодувати ж треба, й доглянути (Збан., Мор. чайка, 1959, 154); Довженко запевняв, що документалістам треба.. добре посушити голову над тим, як зобразити людину в «її найкращих і найдостойніших якостях» (Мист., 6, 1965, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 391.