ПО́ТАЙКИ, ПО́ТАЙЦІ, присл., розм. Те саме, що по́тай. Він потайки, верхами та відлюдними стежками, вернув до села (Фр., IV, 1950, 437); Не раз вечором плакала [мати] потайки, глядячи на його муку над тими книгами (Март., Тв., 1954, 237); Схилився [Коля] до самого уха й страхає пальчиком. — Цить, Петько! — потайки шепоче йому, — бо отам ходить злодій (Вас., І, 1959, 216); В моїх очах ніхто не бачив сліз, — вони глибоко в серці запеклися та потайки палять мене вогнем… (У. Кравч., Вибр., 1958, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 395.