ПОТАЇ́ТИСЯ, аю́ся, аї́шся, док.
1. в чому, з чим і без додатка. Приховати, утаїти що-небудь від інших. [Xрапко:] Простіть мене, добрі люди! Розв’яжіть мене, я сам піду до слідователя [слідчого] і все йому розкажу, ні в чім не потаюся (Мирний, V, 1955, 206); — Він чоловік щирий, одкритий, лепетливий і не потаїться з думками, може, прохопиться (Н.-Лев., IV, 1956, 128).
Не потаю́сь, перев. у знач. вставн. сл. — скажу одверто, признаюсь по щирості, не криючись. — І не потаюся перед вами, хлопці: хотілося ляснути шапкою об мостину та й налаяти свою бурлацьку долю собачою (Вас., І, 1959, 250).
2. Залишитися непоміченим, невиявленим, прихованим; заховатися від когось. Соломія складала на прилавку перемиті миски та полумиски, а сльоза за сльозою текла по її щоках і капала краплями на її позакачувані вишивані рукава. Од баби Зіньки не потаїлись і ті краплі сліз (Н.-Лев., VI, 1966, 400).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 394.