ПО́ТЕМКИ1, ів, мн., розм. Пітьма, темрява. Увага його розбіглася на околичні предмети, що з наставаннєм [наставанням] дня звільна виринали з нічних потемків (Фр., II, 1950, 158); В тиші потемків байдуже тринькав цвіркун (Козл., Весн. шум, 1952, 103).
У (в) по́темках — без світла, в темряві, поночі. — Ну, на черевах лізуть [борсуки] у потемках і так, чуєш, гризуть [кукурудзу], так ламають, аж кров мені капає з серця (Козл., Ю. Крук, 1957, 400); У потемках засідлав [Тимко] коня, виїхав з двору (Тют., Вир, 1964, 354); Ішли [Маруся з Оришкою], близько притулившися одна до другої, в нічних потемках (Хотк., II, 1966, 30).
ПО́ТЕМКИ2, присл. Без світла, в темряві; поночі. [Люнця:] Ох, боже, як пригадаю минуле життя, то здається мені, що я йшла все потемки, немов льохом, просто-просто, не бачучи, кудою і куди (Фр., IX, 1952, 433); Мати вже спала, як Зінько з Гаїнкою вернулися додому.. Гаїнка потемки познаходила в хаті вечерю, винесла, і вони сіли вечеряти на призьбі (Гр., II, 1963, 346); [Коляндра:] Тягніть її до старої гарбарні, Хай потемки посидить до зорі (Коч., Свіч. весілля, 1944, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 401.