ПОТЕРЧА́, а́ти, с., фольк., заст.
1. Дитина, що вмерла нехрещена. [Русалка:] Дитинчата-Потерчата, засвітіте каганчата! (Л. Укр., III, 1952, 218); Гойдаються пташенята в сонці на гіллі; гниють мої потерчата у сирій землі… (У. Кравч., Вибр., 1958, 83); *У порівн. В голову навіть просочуються думки про марність життя, але він відмахується од них, мов од потерчат (Стельмах, Хліб.., 1959, 498).
2. зневажл. Загублена, або взагалі чужа дитина; приблуда. — А отсі голопуп’ята — то королівські діти? Тьфу, та й погані ж потерчата! (Фр., IV, 1950, 67); // лайл. — Помалу ви, потерчата! — скрикнула налякана Маріора, притримуючи стіл рукою (Коцюб., І, 1955, 186).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 406.