ПОТИ́КАТИ, аю, аєш, док., перех., розм.
1. Поколоти в багатьох місцях.
2. Встромити, впихнути багато чогось у середину, в глиб чого-небудь. Так рідко посходив [часник], наче нечистий кіллям потикав (Номис, 1864, № 10187).
3. Тикати якийсь час, тикнути кілька разів.
ПОТИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПОТКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.: [Не] потика́ти (поткну́ти) но́са куди, до кого — [не] з’являтися де-небудь, [не] приходити до когось. — А там ще зима: сніг, морози. І знову сиди в хаті, не потикай носа надвір, бо відморозиш (Мирний, III, 1954, 294); [Ганна:] Я весь свій вік роблю, а маю півморга. А той пан десь у Кракові жив, сюди й носа не потикав, а хліб з землі йому віддай (Мокр., П’єси, 1959, 113); — Полізли, жевжики [піонери], у таку страшну печеру, що я, старий, побоявся б у неї носа поткнути, — пояснив учительці Харитон Макарович (Мокр., Острів.., 1961, 85); Потика́ти [свого́] но́са куди — втручатися в щось. — Не потикай носа до чужого проса!.. (Вол., Озеро.., 1959, 39).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 406.