ПОТИ́ХУ, присл., також у сполуч. з присл. помалу, розм. Те саме, що ти́хо. Фурман потиху гукнув в темряву, і з переднього возу відгукнулося кілька голосів (Досв., Вибр., 1959, 57); Остап з Соломією потиху спустили пліт на річку (Коцюб., І, 1955, 355); Належала [Варвара] до тих жінок, що не вміють потиху думати. Тож виповідала навіть такі справи, що їх знаття людьми могло їй пошкодити (Март., Тв., 1954, 317); Коник, запряжений у лінійку, тюпав собі потиху (Тют., Вир, 1964, 73); Тут помітили мене люди і помалу-потиху хто куди від огорожі (Мур., Бук. повість, 1959, 173); Нога тонула в м’якім дорогім килимі, блідо-рожеве світло потиху лилося з ліхтаря (Хотк., І, 1966, 49).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 409.