ПОТРІ́ПУВАТИ, ую, уєш, недок.
1. перех. і неперех., що і чим. Стріпувати час від часу, злегка. Вона стоїть собі та коноплі потріпує (Сл. Гр.); Пес важко відсапував, звивався в’юном, зализуючи перебиту лапу, потріпував довгим рудим вухом, з якого капала кров (Дн. Чайка, Тв., 1960, 192); — Конячку підхльоскуємо… ньо, маленька! ньо, сліпенька!.. а вона, знаєш, так жваво головою потріпує, тюпає собі… (Вас., І, 1959, 80).
2. перех., перен., розм., заст. Порочити, ганьбити, осуджувати. Раз Радюк йшов попід одним домом і в одчинені вікна почув, як осудливі панії потріпували його ймення, судили й ганили його (Н.-Лев., І, 1956, 629); Коли прийшлося судити про справу управи і коли другі почали були потріпувати потроху членів, Лошаков мовчав (Мирний, III, 1954, 292).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 426.