ПОТУЖИ́ТИ, тужу́, ту́жиш, док. Тужити якийсь час. Пішов москаль в Туреччину; Катрусю накрили. Незчулася, та й байдуже, Що коса покрита: За милого, як співати, Любо й потужити (Шевч., І, 1963, 22); Коли вмерла мати, старий Воробей потужив, поплакав, та не минуло і року, як привів до хати лиху мачуху (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 175); Вернувшись до своїх пенатів, На цвинтар Ленський поспішив І над сусідом, що утратив, Біля надгробку потужив (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 61); Жінка дивилася й боялась роздивитися,.. море їй прибивало до берега, певно, і тіло Мусія Половця. Буде над чим поплакати й потужити, і поховати на рибальському цвинтарі (Ю. Янов., II, 1958, 192).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 431.