ПОТУ́ПЛЮВАТИ, юю, юєш і ПОТУПЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПОТУ́ПИТИ, плю, пиш; мн. поту́плять; док., перех. Опускати донизу (голову), спрямовувати вниз (очі, погляд і т. ін.). В кімнату вчителя ніяк не наважилася [Настя] зайти, хоч і як її запрошували. Потуплювала погляд, соромливо опускала вії (Речм., Весн. грози, 1961, 40); Вона очиці потупля, Схиляє враз чоло (Граб., I, 1959, 480); Іноді вона засоромлено, мов молода, потупляла очі в землю (Досв., Вибр., 1959, 162); Річенко, що сидів за весь сей час потупивши голову, підняв її (Хотк., І, 1966, 52); Хлопець стояв, потупивши зір, подоба червоної барви виступила на його запалих блідих щоках (Дмит., Розлука, 1957, 298).
◊ Поту́пити о́чі (очи́ці) в (у) зе́млю (до землі́) див. земля́.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 433.