ПОТУРИ́ТИ, рю́, ри́ш, док., перех.
1. розм. Прогнати кого-небудь звідкись. Раз учитель потурив його добре, відтоді він став попід вікнами ночами лазити та підглядувати [підглядати], що тут діється (Вас., Незібр. тв., 1941, 172); — Тебе за бешкетництво потурили зі школи (Гуц., Скупана.., 1965, 109).
2. діал. Кинути, жбурнути. Василь став. Білявий Габелок потурив свинку на Василя (Мирний, IV, 1955, 107).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 434.