ПОХВА́ЛЬНИЙ, а, е.
1. Який заслуговує похвали, гідний схвалення. Обов’язки чемності вимагали [від Наливайка] говорити компліменти господареві, що має такий похвальний смак у малярстві (Ле, Наливайко, 1957, 30).
2. Який містить у собі похвалу, схвалення кого-, чого-небудь. Іул, Енеїв як наслідник, Похвальну рацію сказав (Котл., І, 1952, 223); Найменший шум, найменша, хоч би й похвальна, увага старої матушки просто його розлючували (Коцюб., І, 1955, 323); Я стільки чув похвальних слів про Київ, Такі захоплені чув голоси! (Рильський, III, 1961, 306).
Похва́льний лист; Похва́льна гра́мота; Похва́льне свідо́цтво — письмове свідчення чиїх-небудь успіхів у чомусь. Одержавши похвальний лист з рук учителя, заплакав він, як дитина, схилившись на лаву (Вас., І, 1959, 182); А син вже в галстуці червонім.. І вже — в посріблені ікони Похвальні грамоти засклив (Гірник, Сонце.., 1958, 187); [Юлія:] Учитель він прекрасний, усюди похвальні свідоцтва мав (Фр., IX, 1952, 166).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 444.