ПОХИ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., перех. і неперех. Хитати злегка або час від часу. По той бік очерет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям (Мирний, IV, 1955, 23); Розповідає біду свою Щур, зітхає, журно головою похитує (Вас., I, 1959, 234); По кладці молодиця перейшла, Похитуючи відрами дзвінкими (Рильський, III, 1961, 188); Морська хвиля обхлюпала дубок, почала повертати його, похитувати (Ю. Янов., II, 1958, 57); // безос. Трамвай злегка похитувало, і в такт гуркоту коліс кожен пасажир снував свої думки (Донч., II, 1956, 100); Оп’янів від їжі Данько. Сидів, і аж похитувало його (Гончар, Таврія, 1952, 74).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 448.