ПОХМУРНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок. і док. Ставати похмурим. Хмари все прибувають. Вони вже закрили півнеба, гасне далекий Бескид і чорніє і похмурніє в тінях, немов удовець (Коцюб., II, 1955, 321); Набігла туча — і все похмурніло, посіріли ліси (Хотк., II, 1966, 313); Ліс шумів, Чорнів і похмурнів дедалі більше (Перв., І, 1958, 381); Недавно в цій хаті лунав сміх, щебетали дівчата, а зараз… Похмурніли стіни, навколо залягла гнітюча тиша (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 9); — Ваша дочка вже давно моя, що я хочу, те з нею і зроблю. — Відступись! — похмурніє ще більш Прокіп, і в голосі його чується неприхована готовність вчепитися Тимкові в горлянку (Тют., Вир, 1964, 20); Корній не занехаяв господарства, понаймав наймитів, і хазяйство все кращало, та сам господар зовсім похмурнів, одлюдком зробився (Гр., І, 1963, 403); Гуцалюк наїжачився і засовався на місці, очі йому ще більше похмурніли (Добр., Тече річка.., 1961, 141).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 453.