ПОХНЮ́ПА, и, ч. і ж., розм. Похмура, понура людина. [Ганна:] Чоловік у мене, він би й нічого собі, коли ж похнюпа: поскаржуся йому на свекруху, а він мовчить!.. (Кроп., II, 1958, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 453.