ПОХНЮ́ПЛЕНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до похню́пити. Він підняв вгору похнюплену голову (Н.-Лев., IV, 1956, 203); Весь час ходив [начальник складу] із похнюпленою головою, дивився в землю (Збан., Сеспель, 1961, 291).
2. у знач. прикм. Який похнюпився, опустився, похилився додолу. Тонкий ніс редактора виглядав похнюпленим (Жур., Звич. турботи, 1960, 58); Задощило.. Дерева в саду стояли мокрі, похнюплені (Чаб., Тече вода.., 1961, 65).
3. у знач. прикм. Який похнюпився, похилив голову, спрямував погляд додолу. Пріська, похнюплена та роздратована недавньою суперечкою з Мелашкою, сама сиділа у садочку (Л. Янов., I, 1959, 164); Посеред вузенького двору стояла похнюплена черевата конячина (М. Ол., Чуєш.., 1959, 67); Схожий він був тепер на стару й похнюплену хижу птицю (Ільч., Серце жде, 1939, 433).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 453.