ПО́ХІТЬ, хоті, ж.
1. Грубо-хтивий статевий потяг; хтивість. Зиркав [Славко] на неї крадьки, але ласо. Похіть розлялася по його жилах теплотою (Март., Тв., 1954, 232); Невтримний він у похоті до жінок, ненаситний в блуді (Загреб., Диво, 1968, 113).
2. діал. Бажання. Кождий помисл, кожда похіть Оживуть тоді нано́во (Фр., XI, 1952, 302).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 450.