ПОЦВІ́РКУВАТИ, ую, уєш, недок. Цвіркати стиха або час від часу. Бігав собі [кулик], поцвіркуючи та головкою потакуючи (Фр., III, 1950, 9); У запічку поцвіркує цвіркун, ніби прислухається, як гуде і шаленіє у комині вітер (Кол., Терен.., 1959, 103); Сиджу собі, як дорослий, звісивши ноги за полудрабок, помахую батіжком та поцвіркую крізь зуби (М. Ол., Чуєш.., 1959, 72).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 460.