ПОЦИБА́ТИ, а́ю, а́єш, док. Піти, цибаючи. Він звівся навшпиньки і, високо задираючи ноги, тихо-тихо поцибав до дверей (Смолич, II, 1958, 33); Зупинивши коня, він скочив з лінійки і поцибав прямо на тік (Бурл., О. Вересай, 1959, 81).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 460.