ПОЧЕПИ́ТИ, чеплю́, че́пиш; мн. поче́плять; док., перех.
1. Док. до чіпля́ти. Даремно хотіла я арфу свою почепити На віттях плакучих смутної верби (Л. Укр., І, 1951, 131); Поет-капітан узяв прутика, почепив на нього свою пілотку і помалу підніс угору (Ю. Янов., І, 1958, 334).
2. розм., ірон. Одягти що-небудь (з несхвальним ставленням). — Живе тут пані з Португалії.. — вбирається гарно, хоч не до лиця собі — от почепить що, наче й не зирнула у дзеркальце (Вовчок, І, 1955, 376).
◊ Торби́ почепи́ти див. то́рба.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 466.