ПОЧО́Т, у, ч., розм., заст.
1. Те саме, що поша́на. Не по віку почот, а по чесному труду (Укр.. присл.., 1955, 365); Ось його батько, високий кругловидий різник, котрому з почотом скидають шапки і низько вклоняються всі городянські міщани (Мирний, III, 1954, 371); [Мар’яна:] Не плач, мамо! Чого убиваєшся? В почоті тепер твоя дочка. Бач, як ведуть, немов до вінця виряджають… (Вас., III, 1960, 54).
2. етн. Те саме, що по́чет 3. Напросила [Ївга] свашок, світилок, батьків.. і всякого народу, якого треба на весілля, і у почот, і до порядку (Кв.-Осн., II, 1956, 301).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 474.