ПОЧУКИ́КАТИ, аю, аєш, док., перех., розм. Чукикати якийсь час. Вона не своя, коли вибереться той день, що хрещениці не побачить, не почукикає на руках (Мирний, IV, 1955, 68); Шмалько взяв дитину, почукикав, потім легенько, мов м’яча, кілька разів підкинув угору (Добр., Очак. розмир, 1965, 375).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 476.