ПОШАНУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех.
1. Виявити повагу, з пошаною поставитися до кого-, чого-небудь. — Ти свою сиву голову пошануй, коли не шануєш козацтва! (Вовчок, І, 1955, 26); Він переходив від купи до купи людей, просив і закликав, щоби пошанували самі себе, щоби показали, що вони люди,.. не запродували своїх голосів (Кобр., Вибр., 1954, 63); // Гостинно прийняти, привітно зустріти кого-небудь. Аж ось шле свати Іван Золотаренко. Олеся пошанувала любих гостей і рушники подавала (Вовчок, І, 1955, 22); [Іван:] Гляди ж, Семене, і ти, Одарко, — як побачите коли сиротину, то пошануйте й нагодуйте її, як батько дитину (Кроп., І, 1958, 108); // Пожаліти кого-небудь, не завдавати шкоди комусь. — Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву, Пошануйте сиротину і не вводьте в славу (Пісні та романси.., II, 1956, 6); [Русалка Польова:] Сестрице, пошануй! Краси моєї не руйнуй! (Л. Укр., III, 1952, 232).
2. чим і без додатка. Пригостити, почастувати кого-небудь. — Давайте лиш млинців гарячих, а я ось пошаную гостей перчаківкою (П. Куліш, Вибр., 1969, 135); — Зятя покликав, посадив на покуті і горілки купив і пошанував добре (Барв., Опов.., 1902, 323); // Нагородити, преміювати кого-небудь чимсь. Похвалити мусять, а може, цяцечкою пошанують — яку-небудь гарнесеньку на ріжок або на шию, а то й на копитце! (Вовчок, VI, 1956, 276); // перен., ірон. Побити кого-небудь. Хай лиш вороги посміють зачепити — ми їх добре пошануєм, пошаткуєм! (Тич., І, 1957, 215); — Оберігайте, шануйте пана, мов болячку, то він так вас пошанує, як мене, — поводив [Щербина] побитою спиною… (Стельмах, І, 1962, 614).
3. Дбайливо поставитися до кого-, чого-небудь. Пошануй худобу раз, а воно тебе десять раз пошанує (Номис, 1864, № 10190); Пошануй верстат раз, а він тебе — десять раз (Укр.. присл.., 1955, 346).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 479.