ПОШИВА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ПОШИ́ТИСЯ, и́юся, и́єшся, док., у кого — що, у сполуч. з ім. у мн., розм. Ставати належним за певними ознаками до якоїсь групи людей за знач. ім. — Да твій брат справді, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках? (П. Куліш, Вибр., 1969, 121); — Ондечки стоїть недоук попович, що тинявсь по монастирях, був слимаком та розпивсь, розледащів і пошився в босяки (Н.-Лев., IV, 1956, 294); [Процько:] Який же я старий? Я ще молодець хоч куди. Ну, та дарма, пошився в старці, то й не кажи, що молодий (Сам., II, 1958, 56); — Призвело мене віддати його до церковної школи: попоходив чотири зими, навчивсь чи ні чому путньому, а у грамотії пошився: у помічники до писаря поступив (Л. Янов., І, 1959, 160); — Ну, розкажи ж, як це сталося? ..Як це ти в окозамилювачі пошився? (Гончар, Тронка, 1963, 336).
◊ Пошива́тися (поши́тися) в ніщо́, рідко — втрачати повагу, низько опускатися. З такого смійсь, що розганявсь до неба, А низько сів, пошився сам в ніщо (Граб., І, 1959, 595); Поши́тися у ду́рні див. ду́рень.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 482.