ПОШКРЯ́БАТИ, аю, аєш, перех. і без додатка, док.
1. Шкрябати якийсь час. Балабуха розсердився, встав із стільця, пішов до шафи, смикнув, пошкрябав пальцями двері (Н.-Лев., III, 1956, 242); Парубок з досади пошкрябав за вухом, аж шапка йому злізла на ніс (Коцюб., І, 1955, 233); — Оце виїде, — сонце підіб’ється, розсіє на стерню, коровчатами пошкрябає ральцем, в одну борону заволоче — роди, боже, як хоч! (Головко, II,1957, 50).
2. Подряпати. Стежка бігла через ліс, і доводилося то низько нагинатися, щоб не пошкрябати обличчя, то зовсім стишувати хід (Петльов., Хотинці, 1949, 208).
3. перен. Піти, човгаючи ногами. — Думаєш, синку? Думай, — пристукнула [бабуся] костуром і пошкрябала до брами, звідки гримів духовий оркестр (Панч, II, 1956, 10).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 485.