ПОШПУ́РИТИ, рю, риш, док., перех., розм. З силою, з розмаху кинути що-небудь кудись, у щось. Грицько з радощів пошпурив грудомаху у вишник, де сховався Василь (Мирний, IV, 1955, 97); Івашко згадав про останню гранату і пошпурив її назустріч німцям (Панч, Іду, 1946, 59); Я, вибравши круглого камінця, теж підплигнув на одній нозі, розмахнувся з усієї сили і пошпурив його в море (Збан., Мор. чайка, 1959, 15); // неперех., чим. З силою, з розмаху кинути чим-небудь у когось, щось, на когось, щось. А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату — за малим хати не розвалив (Укр.. казки, 1951, 97); Чи не пошпурив на мене отой проклятий Мина пляшкою? (Н.-Лев., II, 1956, 118).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 487.