ПОЩЕРБИ́ТИ, блю́, би́ш; мн. пощербля́ть; док., перех.
1. Док. до щерби́ти. Погуляли гайдамаки, Добре погуляли: Трохи не рік шляхетською Кров’ю наповали [напували] Україну, та й замовкли — Ножі пощербили (Шевч., І, 1963, 139); Пропало моє добро, ще й новісіньку сокиру Соловейкові пощербила (Н.-Лев., II, 1956, 23); Гей, коняку турки вбили, Ляхи шаблю пощербили (Щог., Поезії, 1958, 62); — Та гляди, бритви не пощерби (Тют., Вир, 1964, 331).
2. перен. Погіршити що-небудь, втратити на чому-небудь, завдати втрат комусь. [Омелько:] Не зачіпай дурного, то й свого розуму не пощербиш! (Кроп., І, 1958, 69); Хотіли нас фріци рабами зробить — та нам їхні орди вдалось пощербить (Тич., II, 1957, 139).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 492.