ПО-СВО́ЄМУ, присл.
1. Відповідно до власного бажання, розуміння, уподобання тощо; на власний розсуд. — Не я ж буду, щоб я не зробив по-своєму! (Кв.-Осн., II, 1956, 473); Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки. Давай вони його [Вола] по-своєму судить (Греб., І, 1957, 48); — А Юрко нашого Олександра чого вартий! Усі книжки, які були у пана, поперечитував і тепер по-своєму починає порядкувати на городі і в полі (Стельмах, II, 1962, 72); // З свого погляду, із своєї точки зору. Він по-своєму правий.
2. Не так, як усі інші; своєрідно. Всякий, каже народна приказка, розумний по-своєму: один спершу, а другий — потім (Рад. Укр., 5.III 1961, 2); Матроси співали майстерно. Мотив був суворий, мужній і по-своєму оригінальний (Тулуб, В степу.., 1964, 399).
3. Рідною мовою. І всі мови Слав’янського [слов’янського] люду — Всі знаєте. А своєї Дас(т)ьбі… Колись будем І по-своєму глаголать [говорити] (Шевч., І, 1963, 332); — А ти, хлопче,.. в гімназії говори по-руському.., а то завжди — по-своєму, по-українському (Головко, II, 1957, 266).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 313.