ПРА́ВІК, у, ч. (мн. пра́віки, ів). Стародавні часи; прадавнина. Забажаю — І розтоплю важкі льоди, — Віків і правіків сліди (Мал., Запов. джерело, 1959, 25).
З (од) пра́віку; З пра́віків — споконвіку, з незапам’ятних часів, з давніх-давен. Досі Данько ніколи не чув, щоб піски кудись ішли, замість того, щоб лежати на місці, як лежать вони з правіку (Гончар, Таврія, 1952, 112); Я збагнув, що ступаю по незайманій, з правіків неораній землі (Хор., Ковила, 1960, 56); На холодній стромині повитої в хмари гори.. Льодовик невідомий і грізний лежав од правіку (Перв., І, 1958, 231).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 505.