ПРА́ЖИТИ, жу, жиш, недок., розм.
1. перех. Те саме, що прягти́ 1; смажити. Янко не хотів молока, і вона пражила йому яєчницю [яєчню] (Коб., III, 1956, 488).
2. неперех. Те саме, що прягти́ 2. А тим часом — був се липень — Сонце пражить, мов наняте, Бачиться, могло б і мозок Висушити в голові (Фр., XII, 1953, 120); — Хіба не під одним дощем мокли в полі? Чи не одне сонце нас пражило? (Кучер, Трудна любов, 1960, 286); // рідко. Проймати, допікати (про вітер, мороз і т. ін.). Ніч; небосхил туманіє; Сніг окрив куток, Стужа гірше скаженіє, Пражить до кісток (Граб., І, 1959, 284); // рідко. Сильно дути, віяти. Вітер пражив у очі, розвертав полу кожуха (Стеф., Вибр., 1949, 194).
3. перех., перен. Катувати, прягти вогнем. — А при виборах голосуй заєдно на [за] нашого мужицького кандидата. Не зрадь громади, аби тебе й на вогні пражили (Март., Тв., 1954, 178).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 511.