ПРАПРА́ВНУК, а, ч.
1. Син правнука чи правнучки. [Кіндрат:] І як якийсь уже праправнук наш Своїх дідів спізнати забажає, То знайде він звістки про нас усякі (Сам., II, 1958, 33); — Таж це твій славний прапрадід Грицько Ясень був кошовим отаманом?.. А внук, правнук і праправнук усіх отих Ясенів забрався на найвищі вершини науки?.. (Ю. Бедзик, Альма матер, 1964, 10).
2. перев. мн. Далекі нащадки. Праправнуки згадають Прапращурів діло, І промовить до них в полі Усяка могила! (П. Куліш, Вибр., 1969, 318).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 517.