ПРА́СТАРИ́Й, пра́стара́, пра́старе́. Дуже старий, стародавній; споконвічний. З жалібним стогнанням гепнула додолу підтята монгольськими сокирами прастара липа (Фр., VI, 1951, 98); Любувались собою і сперечались, а між тим шуміло море прастару звісну пісню, пісню про любов (Коб., І, 1956, 16); У лужицькій народній архітектурі спостерігаємо своєрідне поєднання форм мурованих будівель із прастарими елементами дерев’яного слов’янського зодчества (Нар. тв. та етн., 6, 1969, 100).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 518.