ПРЕДИ́ВНО, також у сполуч. із сл. дивно, розм. Присл. до преди́вний. Душе моя! Мов конар з пнем предивно, Так ти зрослась зо мною нерозривно (Фр., XII 1954, 241); Реєнт, у речах і висловах палкий.., Зібгався скорчився і пальці виставляв, Що ними рухи псів предивно удавав (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1941 48); // у знач. присудк. сл. — Гетьман Хмельницький руку черні тримає міцно. Се предивно, понеже проти природно (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 261).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 526.