ПРЕХО́РОШЕ, також у сполуч. із сл. хороше, розм. Присл. до прехоро́ший. У кімнаті стала [Галя] вбиратися. І що то вирядилася — хороше та прехороше! (Кв.-Осн., II, 1956, 320); Кватирка в вікні була одчинена, а проти вікна на дерезі сидів соловейко, та так же виспівує прехороше та голосно! (Н.-Лев., І, 1956, 65); // у знач. присудк. сл. Побачивши Ївгу, увів [губернатор] її в горницю. А в горниці тій хороше та прехороше, гарно та прегарно! (Кв.-Осн., II, 1956, 287).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 547.