ПРИВІ́ДЦЯ, рідко ПРИВО́ДЦЯ, і, ч., розм. Те саме, що приві́дець. [Захарко:] Двадцять два роки парубкові, а серце чи ще не починало жити, чи вже нажилося? На гулянці та в жартах ти мало не привідця (Кроп., II, 1958, 136); Згадую тебе ставним, широкоплечим, Рум’яним шляхтичем, привідцею в гульні, Що очі засліпив красуні не одній! (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 307); Наклеп на мене зводять, нібито я до всього привідця (Кучер, Прощай.., 1957, 322); Батько подумав, що Валерій уже стає в хлоп’яків за привідцю (Ільч., Звич. хлопець, 1947, 15); Він уявляв себе великим привідцею — як Наполеон (Гр., II, 1963, 16); * Образно. Де ти бачив військо без отаманів? Отара б це була, а не військо. Навіть гірше, бо в кожному табуні і в кожній зграї є свій привідця (Тулуб, Людолови, І, 1957, 437).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 573.