ПРИВІТА́ТИ, а́ю, а́єш, перех. і без додатка. Док. до віта́ти 1-4. Сидимо коло воріт. То з тим перемовимо, то з другим, — спитаємо, привітаємо, а Чайчиха мовчки сидить (Вовчок, І, 1955, 261); Він привітав Дороша кивком голови (Тют., Вир, 1964, 196); Промчавшись конем мимо Ясногорської та Черниша, Маковей привітав і їх щасливою новиною: — Прагу визволено! (Гончар, III, 1959, 445); Вихід «Енеїди» в перекладі І Бражніна, добре оформленої і з скромним за розміром, але вельми корисним тлумачним «апаратом», можна і слід привітати (Рильський, IX, 1962, 112); Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину (Шевч., І, 1963, 51); [Микита:] А що, пане Саво, мабуть, несподівані гості приїхали? Чим їх привітаєш? (Кост., І, 1967, 198); * Образно. Всього надбали. Та діточок у їх бігма, А смерть з косою за плечима. Хто ж їх старість привітає, За дитину стане? (Шевч., І, 1963, 310).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 575.