ПРИГА́ДУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., ПРИГАДА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, док.
1. кому і без додатка. Поновлюватися, поставати в пам’яті; згадуватися. [Олекса:] Ляжеш спать де-небудь у лісі, укриєшся буркою — не спиться, зараз пригадується своє село, рідна хата, ти і мати (Вас., III, 1960, 46); Пригадується йому гарячий полудень у колгоспному садку (Тют., Вир, 1964, 397); Мені пригадується, що перед тим, як почати танки, хтось виступав, хтось співав і хтось декламував (Мик., II, 1957, 60); Їй пригадалося, як Йосип спалахнув на неї того вечора, коли вони уперше до свекра у хату вступили (Мирний, IV, 1955, 61); Веселим, з гостинцями, з жартівливими приспівками — таким зараз пригадався Данькові батько (Гончар, II, 1959, 137).
2. розм., рідко. Нагадувати про себе, давати знати про себе. Високоповажаний і дорогий пане Володимире! Пригадуюсь, бо я ще живий, хоч ледве дихаю (Коцюб., III, 1956, 315).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 585.