ПРИГНО́БЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до пригноби́ти. Станеш, пригноблений безконечною величчю краси, притулившися спиною до скелі, й так замреш (Хотк., II, 1966, 302).
2. у знач. прикм. Якого пригноблюють (у 1 знач.). Всі дотеперішні суспільства грунтувались, як ми бачили, на антагонізмі між класами гноблячими і пригнобленими (Комун. маніф., 1963, 41); Дякуючи Великій Жовтневій соціалістичній революції, заговорили раптом пригноблені народи, на всіх язиках заспівали (Тич., III, 1957, 56); // у знач. ім. пригно́блені, них, мн. Люди, яких пригноблюють (у 1 знач.). Хитаються бетони ворожих веж у відблиску заграв, і помсти крик летить по всій планеті: «За Лібкнехта, за Сакко, за Ванцетті! За всіх пригноблених!» (Сос., II, 1958, 331); Принцип мирного співіснування не може бути застосований у відносинах між гнобителями і пригнобленими, між колонізаторами і жертвами колоніального гніту (Резол. XXIII з.., 1966, 9).
3. у знач. прикм. Похилений, згорблений. І очі ті, і постаті ті, — тільки, очі журніші та постаті пригнобленіші… (Вишня, І, 1956, 298); // Який не розвивається; кволий. Серед листу жовтого воскрес Буянням трав пригноблений барвінок (Еллан, І, 1958, 64).
4. у знач. прикм., перен. Охоплений важкими, болісними почуттями. Вона лежала так тихо, пригноблена, розтоптана, і розуміла лиш одно, що вона одинока (Коцюб., І, 1955, 330); Іцко смутно всміхнувся, схилив голову вниз та й зажурився. Він увесь був якийсь пригноблений (Крим., Вибр., 1965, 388); // Важкий, гнітючий (про настрій, почуття). Настрій на дарабі стає пригноблений. Оба керманичі похмурі, і ми, пасажири, вже боїмося їх зачіпати (Хотк., II, 1966, 393).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 592.